На війні вже загинуло понад шістдесят українських журналістів: хтось віддав своє життя, вступивши у лави ЗСУ, а хтось при виконання професійних обов’язків. Така реальність. Проте медійники не перестають бувати у зоні бойових дій та інформувати загал про їх перебіг, розповідати про наших мужніх захисників, подвиг яких карбується в народній пам’яті.

Напередодні Дня журналіста редакція “ТЕРЕНИ+” зв’язалася з нашим земляком, городківчанином Романом Пагуличем (на фото), який ще з 2016 року робить репортажі з передової. Як з’ясувалося, свою журналістську кар’єру Роман починав у львівському глянцевому журналі та й в журналістиці опинився, можна сказати, випадково.

- Як це сталося?

- Справді у журналістиці я випадково, бо початково у мене був намір вибрати професію, пов’язану з іноземною мовою, адже поглиблено вивчав ту ж англійську з другого класу. Зрозуміло, стовідсоткової впевненості, що поступлю на факультет іноземних мов Львівського національного університету ім. І.Франка, не було. Тож подумав про запасний варіант. У мене був зайвий пакет документів, тому вирішив надіслати його і для вступу на факультет журналістики Франкового вузу. Можна сказати, вирішив перестрахуватися… У підсумку я поступив одразу на два факультети. Щоправда, на факультет іноземних мов на платну форму навчання, а на факультет журналістики на державну. Тоді довелося обирати один з двох, але й досі не шкодую, що обрав журналістику.

- Ти від початку бачив себе тележурналістом?

- Не одразу. Були і спроби писати у друкованих ЗМІ і практика на телебаченні, зокрема на “24 каналі”. Попробував. Було цікаво й виходило. Але після закінчення університету не одразу усе складалося. Якийсь час витратив на пошуки. Відтак довелося попрацювати у глянцевому журналі, на радіо, з якого пішов, бо керівництво не влаштувала моя дикція. І врешті осів практично на цілий рік в офісі одного з медіа, роблячи огляди зарубіжних видань тощо. Але це не робота в кадрі, про яку не переставав думати.

- То як опинився на телебаченні, а потім ще й у Києві?

- Загалом завдяки небайдужим людям. Спочатку опинився у львівському корпункті “24 каналу”, а потім мене запросили до столиці. Це був липень 2015. Все тоді склалося вдало. Доля була прихильна до мене й на початках, знов-таки, завдяки людям, доброзичливість яких допомогла акліматизуватися у Києві. Це теж був випадок.

Загалом столиця – це масштаб і швидкість. Коли приїжджаю до Львова, таке відчуття, що ніхто нікуди не спішить. У Києві не так. До його ритму якийсь час довелося звикати, як і

до інтенсивності праці.

Це була добра школа. Пригадую, мене відправляли самого зі словами: “Розберешся!” Я розібрався. Звісно хвилювався і не один раз. Прямі включення без особливої підготовки бентежили, але й гартували. До всього звикаєш. Робиш і бачиш, що виходить. Це втішає. І загалом поступово приходить розуміння, що і як. А з часом звикаєш і втягуєшся.

- А як опинився на “Радіо “Свобода”?

- В липні 2018 року керівництво цієї міжнародної компанії запропонувало спробувати себе у проекті “Донбас.Реалії”. Мені було цікаво, адже це вже аналітика. Щотижневий формат. Входження було неважке, бо багатьох колег звідти вже знав. Пішло легко.

- Твої репортажі з зони АТО з’явилися чи не з початків. Не страшно було?

- Першу поїздку не пригадаю. Десь у 2016-у почав. Ще з “24 каналу”. Було по-різному. Викликало хвилювання те, що нікого не знаєш. Турбувало, як краще виконати завдання. Та допомога прес-офіцерів, колег не залишали місця переживанням. А страху особливого не було, адже колеги їздили не раз і вдало, без проблем. Щоправда, цей досвід особливий. Війна ж…

- Твоє враження від Донбасу?

- Я ніколи не був там раніше. Але мене одразу вразила якась всеосяжна сірість. Не знаю, як було до війни. Але тепер там жахливо. Зрозуміло, не скрізь. Але ця сірість подекуди випинається і без війни, адже бачив населені пункти, яких та не торкалася, але після споглядання осель, побуту стискається серце. Якщо бути відвертим, то найперше, що кидається в очі – безгосподарність. Не те, що бідність. Тамтешні села відрізняються від людських осідлостей, розташованих західніше, в яких кожен старається доглядати й чепурити житло, двір. На Донбасі цього не видно. Може це наслідки бездумної індустріалізація? Але це ж не виправдання розрусі та занепаду. Словом, моє враження – там дуже сіро.

- Були якість нештатні ситуації?

- Нічого особливого. Правда, весною 2018 року неподалік Новолуганського Донецької області, коли наша знімальна група разом з військовими поверталася у їхнє розташування, нашу колону з декількох машин обстріляли з ПТРК. У сам момент обстрілу ми навіть не встигли злякатися, але згодом, коли повернулися на те місце й побачили наслідки вибуху ракети, то зрозуміли наскільки нам пощастило.

Чи вважаю себе щасливчиком? Так. У цьому конкретному випадку. Чи розумію ризик? Звісно! Та на фоні теперішніх обстрілів мирних кварталі… Про цей випадок навіть недоречно згадувати. На даний час небезпека навколо і для усіх.

- Як стисло охарактеризуєш війну і що думаєш про наших вояків?

- Описати поняття війна? Спустошення і смерть! А люди?.. Люди різні в армія, адже вона зріз суспільства. Є військові, є добровольці, є мобілізовані. Коли говориш з ними, то відчувається втома від очікування, яку компенсує сподівання на перемогу. Військо – це вертикаль, і наказ треба виконувати. Але усі хочуть вижити. Тому багатьом важко приховати суміш втоми, надії та бажання якнайскоріше потрапити додому. Але вони розуміють, що такий день рано чи пізно настане. Може навіть завтра, а сьогодні беруться за зброю, щоб це пришвидшити. Ось такі наші захисники.

- Що допомагає у нелегкій професії?

- Головне, що я не розчарувався у своєму фаху. Так сталося, що його ази довелося опановувати у воєнне лихоліття. Я б сказав: війна перетворила нашу професію у ведучу річ. І сьогодні, щоб ти не робив, усе стосується війни. Що допомагає у цій круговерті? Розуміння наскільки твоя робота важлива в цій ситуації. Тож намагаюся бути об’єктивним, без “закидання шапками”, адже не можна говорити, що є прості шляхи. Пробую займатися воєнною аналітикою, відслідковую процеси й шукаю відповіді: чому немає простих рішень?

- Журналісти на війні: що думаєш?

- Нам часто доводиться перетинати лінію між мирним життям і фронтом лише з мікрофоном та камерою. Кожен з нас розуміє, що може чекати за тією лінією. Проте ми потрапляємо туди, занурюємося чи на годину, чи на добу, чи довше, але знаємо, що через певний час повернемося звідти. Нас не висмикнули з цивільного життя надовго, але проведений там час залишається з нами назавжди. Водночас для військових, про яких розповідаємо, ми представники мирної локації, яку вони зараз відстоюють.

Розмовляв Олександр АНДРУЩИШИН.

Фото з архіву Р. Пагулича.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій