СЛОВО ПРО ДРУГА

18 жовтня поточного року відійшов у засвіти – Орест Васильович Андрущишин – патріот, соратник, друг, мудрий порадник, для якого незалежність України стала змістом усього свідомого життя.

Мені випало з 1997 року бути поряд і стати свідком його справ, спостерігати за людиною масштабних поглядів, за Людиною – з великої літери; за державотворцем, громадським діячем, книголюбом, садівником… Заприятелювали ми з любові до книги. Наша дружба розвивалася поступово й тривала десятиліттями, та ось раптово обірвалася. І у хвилину втрати, починаєш розуміти, яке це було надбання: бути осяяним таким благом. І яка це рана, гіркота прощання з вірним товаришем. У таку хвилину важко змовчати й хочеться пригадати непростий, але насичений доленосними рішеннями життєвий шлях побратима.

У відповідну хвилину, згадуючи про вічність, він любив повторювати: “І прийде час тихої печалі…” Йому була притаманна філософська візія на речі. І ось цей час прийшов. Шкода, що так рано наздогнав побратима, котрий перебував у безперервній праці, яку любив й тішився її плодами.

Він був людиною з народу. З усіма притаманними нам характерними рисами української ментальності. Бувало різне. Він був не ідеальним індивідуумом, а – багатогранною особистістю з усепоглинаючою харизмою і вирізнявся від інших неперевершеною відданістю обраній справі, начитаністю й глибоким мисленням.

Він ще в дитинстві полюбив книжки, з яких брав житейські мудрості та ненаситну жагу до пізнання істини. Книжки, до слова, завжди були поряд у батьківській хаті, котрі почав збирати ще дід. Продовжив сімейну традицію й юний Орест. У вузькому колі він згадував, як ще малим отримав від мами гроші на закупи, та зайшовши спочатку у книгарню, не втримався й на усю суму придбав книжки. Вже тоді задумав зібрати велику бібліотеку. І таки досягнув свого! Сталося це вже згодом, коли став дорослим. Він тішився своїм надбанням. Особливо історичною літературою. Зачитувався творами митців античності. Любив розповіді про народних героїв, про визвольні рухи, про боротьбу за волю. Вочевидь, з цих книжок черпав натхнення на майбутні великі звершення.

У нього була непроста доля. Він – дитя повоєнного часу. Народився 20 січня 1949 року у сім’ї Василя Васильовича та Анни Григорівни, коли наш нарід мусів виживати. Орест Васильович – представник того покоління, яке гартувалося у оточенні радянської дійсності, у скруті й вірі. Свою трудову діяльність розпочав вже у 1964 році з робітника складу для тари. Він ріс у сім’ї, де культивувалися національні традиції, шанобливість до української культури та звичаїв.

Відтак син поневоленого українського народу не міг це не взяти на карб. Тому, коли змужнів, зосередився на самоосвіті й пошуку однодумців. Після війська, в якому оволодів фахом зв’язківця, у 1970-у влаштувався у райвузол зв’язку на посаду монтера. Тоді ж почав багато читати. Шукав літературу, котра в союзі не була, м’яко кажучи, популярною. Заприятелював з людьми, які могли відкрити шляхи до потрібних знань. Відтак, став знаним книголюбом. А ще вирішив зробити так, щоб його почули, щоб з ним звіряли свої думки й справи. Тому якось і відважився на газетний виступ у “районці (у майбутньому він хотів стати журналістом). Вирішив – зробив! І вже з 1971 року почав друкуватися у районній газеті, піднімаючи актуальні питання культурно-духовного, історично-краєзнавчого та спортивного життя району. Так поступово й наполегливо він розширював горизонти.

Його помітили, і він навіть став депутатом. Крім цього, у 1976 році він був обраний членом правління Товариства охорони пам’ятників історії та культури. Відтак зустрічався зі старожилами, записував їх спогади про часи минувшини, зокрема й про діяльність городоцької “Просвіту”. Через це його помітили не лише добрі люди. І вже невдовзі через свою активність він потрапив під прискіпливий погляд співробітників місцевого “КГБ”. Після розмови з ними багато перспектив одразу зникли, зокрема й – вища освіта.

Та в нього руки не опустилися. Він знайшов себе серед колективу районного вузла зв’язку, адже був не лише добрим спеціалістом, а й чуйним співрозмовником. Не раз його обирали заступником голови профспілки райвузла. Постійно він брав участь у міжгалузевих обласних змаганнях спортовців-зв’язківців. Загалом пропрацював там 20 років.

У 1986 році Ореста обирають заступником голови районного товариства книголюбів і цього ж року він створює творчий клуб пошановувачів книги “Джерело” при городоцькій книгарні. Йому стають доступні книги, про які він і не міг мріяти. Відтак цей період насиченого читання не проходить безслідно. Вже через два роки (під час “горбачовської перебудови”) він з однодумцями починає створювати підґрунтя для формування національно-демократичних сил на наших теренах і не лише. Як згадував Орест Васильович, до нього якось прийшли активісти з сусіднього Мостиського району з проханням допомогти створити теж осердя опору. Їх надихав синьо-жовтий прапор в центрі Городка, який бачили кожного разу, проїжджаючи наше містом. Він дав їм поради, познайомив з людьми з області. Відтоді його хата на вулиці Джерельній у Городку стає своєрідним штабом зі зміни влади. Ризикований крок. Та тоталітарний уклад, казав Орест, тоді сильно “просів”, відтак каральна машина ослабла настільки, що вже не могла зупинити процеси національного ренесансу. Тож утворений у Орестовій осідлості центр діяв усе відкритіше. У той період тут побувало чимало відомих людей: кандидатів у народні депутати України, громадських діячів, політиків області та країни, митців. Відтоді ця хата не зачинялася для усіх патріотів.

У травні 1989 року Ореста обирають заступником голови історико-просвітницької організації “Меморіал”. Тоді ж знаходить однодумців і розпочинає роботу з відновлення зруйнованого комуністами меморіалу січовим стрільцям УГА на міському кладовищі в Городку. І вже 28 жовтня 1990 року відновлена святиня буде освячена у велелюдді повсталого народу.

Під час створення Руху очолює ініціативний комітет, а 10 грудня 1989 року провід обирає його головою районної організації НРУ.

З того часу починається його громадсько-політична діяльність. Він стає першим головою районного осередку наймасовішого громадського об’єднання країни – Народного руху України, громадським діячем доленосних часів на зорі незалежності, а у 1990 році ще й депутатом Городоцької міської ради, районної ради, до речі, йому довіряли посаду заступника голови Городоцької райради – загалом – чотирьох демократичних скликань.

Це буремний час у його біографії. А першим випробуванням на посаді стає примирення церковних громад. Він із честю виніс цей тягар, як і вся Галичина. Паралельно береться з однодумцями й соратниками з області за потребу підпорядкування військових формувань на території району. Він мирив християн, переконував вояків, знаходив для усіх слова та аргументи. І ось – вже перші підрозділи на військовому аеродромі “Черляни” приймають присягу на вірність українському народу.

Національне відродження вимагало негайних та рішучих дій. Та не усе було гладенько. Були невдачі, не все виходило так, як хотілося. Підводили люди, розчарування в яких гнітило та ніколи не впливало на поступ уперед. Він гуртує навколо себе однодумців. І разом з ними невпинно утверджує прагнення усіх попередніх поколінь – мати свою державу, свої святині, пам’ятники. Відповідальна місія!

Так, у 1996 році з’являється пам’ятник Жертвам сталінським репресіям. Згодом завдяки підтримці ініціативи мешканців вулиці Заставської у 1999-у там постає Козацька капличка Покрови Пресвятої Богородиці, а поряд з будинком Городоцької райдади у 2003 році – пам’ятник бійцям УВО В. Бласу, Д. Данилишину, Ю. Березинському та В. Старику.

У 2006 році він йде на пенсію. І береться за улюблену справу – сад і особливо за вирощування винограду. Кохається у вирощувані цієї божественної культури й стає неперевершеним виноробом. Та громадська діяльність не відпускає. Він старається встигати. І у ці часи стають його соратниками – дружина Галина та донька Рожена. Усе йде добре.

Він мав багато планів, переживав за країну й завжди був готовий стати у стрій. Був учасником Помаранчевої революції, революції Гідності. Завжди там, де треба!

Таким його запам’ятають близькі соратники, таким він запам’ятався й мені. Він відійшов у тихій печалі, залишивши світлий промінь свого життєвого шляху. Тож пам’ятаймо ветерана – борця за волю України. Спочивай з Богом, брате!

Фото з власного архіву Олександра АНДРУЩИШИНА.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій