22 квітня поточного року виповниться три десятка літ з часу підняття національного українського синьо-жовтого прапора над містом Городком на Львівщині. З початку ХХ сторіччя це була третя подібна акція місцевого національного активу, котра нарешті утвердила віковічне прагнення поневоленого народу не лише на десятиріччя, а й отримала довгу перспективу у віках. Цим кроком відважні городківчани показала усім зайдам невмирущий дух нації.

Законною підставою цьому стало рішення депутатів Городоцької міської ради від 19 квітня 1990 року. А честь підняти над міською ратушею знамено випала трьом патріотам Оресту Андрущишину, Івану Хамику та Ярославу Столярову.

Сьогодні з цієї легендарної трійки на наших теренах залишився пан Орест (фото внизу), перший голова районного осередку НРУ, багаторічний депутат, зокрема й міської ради, заступник голови Городоцької районної ради чотирьох каденцій. Власне він у ці пасхальні дні стисло (у телефонному режимі через карантин) й згадав про ті доленосні дні, коли приймалося це рішення.

- Хто першим запропонував підняти прапор?

- Варто згадати, – пригадав пан Орест, – що тривалий час ніхто не наважувався не те, щоб підняти національний прапор, а навіть обговорювати таку можливість. Час був непростий. Це правда. Звичайно між собою ми обговорювали таку перспективу, адже тоді вітер перемін швидко змінював усе навколо. І ми чекали відповідної нагоди. На щастя, патріотичні сили району вже були об’єднані. І в нас за плечима були серйозні акції. Насамперед біля меморіалу січовим стрільцям, який відновили після забуття. І там вперше в новітній історії вже майоріли два наших національних прапора. Зрозуміло, тоді ми ще переживали.

Але згодом прийшло утвердження в невідворотності процесів. В Україні на той час вже з’явилася потужна народна сила. Тож активу не личило боятися. Ми взялися за створення осердя цієї народної сили у нас в районі. А після установчої конференції районного осередку Народного руху України 10 грудня 1989 року встановили в парку біля пам’ятника Т.Г.Шевченку національний прапор на флагштоку. Це були перші кроки.

- Доля того знамена була нелегкою.

- Це – правда. Його вже на другий день зняли працівники міліції. А КДБ почав цікавитися нашими активістами. Цей прапор музолив очі як нашій партійній номенклатурі, так і бонзам з сусіднього Мостиського району, які проїздили повз парк, де майоріло знамено. Взагалі цей прапор з установчої конференції Руху і проклав шлях до подальших наших дій. Невдовзі з’явилася нагода заговорити і про підняття синьо-жовтого полотнища над містом Городком. Поштовх отримали після того як у Стрию підняли національний прапор 14 березня 1990 року.

- Як це відбувалося?

- Пригадую, напередодні я з головою міської ради Я. Столяровим та з представниками громадського активу зібралися у кабінеті голови міськвиконкому М. Савки. Тоді представники Руху, “Меморіалу”, “Просвіти” “Союзу українок” та “Милосердя” прийшли в кабінет з конкретною вимогою. Ми поставили питання руба. І очільник міста погодився. Щоправда, М. Савка запропонував прийняти це рішення на позачерговій сесії. Так і сталося.

- Як на сесії приймалося рішення депутатами?

- Демократичні сили мали більшість. З 35-и депутатів щойно шестеро були проти. Це були радянські офіцери з військового містечка біля Черлян.

- Хто пошив полотнище?

- На той час в нас вже були прапори. Їх було підготовлено ще за рік до цього. Загалом було пошито спочатку п’ять полотнищ. Їх пошиття ціла історія. Не було відповідної тканини. Не було встановлених розмірів. Але усе робилося швидко й з душею. Пригадую, довго шукали тканину, яку в підсумку діставали через городоцьку райспоживспілку. Потім шукали кравчиню. На щастя, союзянка Степанія Стойка мала надійну знайому – Ганну Оліярник, котра й виконала перше замовлення на два знамена. Це було ще у 1989 році. Вперше ці стяги ми  використали 1 листопада біля меморіалу січовим стрільцям.

До речі, ці два прапори досі зберігаються в мене, як реліквія. На жаль, вони ще не зайняли належного місце в нашому музеї. Хоча майоріли на акції “Ми йдемо у Європу” у 2013-у та у доленосні дні на Майдані у 2014 році. Вони мають свою історію…

- Повертаючись у 1990-ий, скажіть, як поставилися до підняття прапора над ратушею партійні кадри, які ще тримали владу в районі?

- Як це не дивно, міськком партії не втручався. Принаймні відкрито. Були, знаю, дзвінки з органів в міську раду. Знаю також, що була відповідна розмова з М.Савкою, але він, на скільки мені відомо, сказав представникам парторганів, що не може нічого змінити, бо 80 відсотків депутатів були за Рух.

- Як так сталося, що саме вам, Хамику та Столярову довірили підняти синьо-жовтий стяг? Які були відчуття?

- Найактивнішим депутатам було доручено. А відчуття… Була впевненість, що справа доленосна, непомильна. У нас була мета. Тому бороли найменші страхи. Загалом бажання утвердити одвічну ідею долало усе. Встановити прапор – це велика місія. Ми розуміли, що доєднуємося до історії й це надихало. Як це не звучатиме пафосно, але в пам’яті були історичні приклади самопожертви. Городок заслуговував на підняття свого прапора. Ми розуміли, що піднятий прапор у ті часи дозволить подолати страх, нерішучість багатьом. Це була акція державотворення. Кров попередніх борців за волю кликала до поступу.

- Як відбувалася церемонія?

- 22 квітня о 13.00 в парку недалеко від пам’ятника Кобзареві знамено розміром 1.5 х 0.8 м оточили тисячі городківчан, мешканців району. Місця не було вільного. Були промови. Освячення. Настоятель храму Благовіщення о. Степан (Боровець) після освячення прапора в своїй промові побажав, щоб цей прапор став дороговказом усім городківчанам. Так і сталося!

- Ваш погляд на ту подію зараз. Щоб побажали наступникам?

- Хотів би побажати городківчанам не забувати важливі події. Теперішня влада має плекати надбання й продовжувати традиції попередніх поколінь борців-державотворців. Менше звертати уваги на незначні події, на буденність, а акцентувати свою увагу та городківчан на таких історичних подіях, як підняття прапора.

Я завтра традиційно підніму над своїм подвір’ям той прапор, що був з нами у ті часи та був на Майдані у 2014-у. Гадаю, такі символи мають бути пошановані, а наша молодь має виростати з культом свого прапора. З цією метою варто встановити особливу дату – День підняття прапора. Ось таке моє побажання. Тоді буде міцна проукраїнська держава.

Слава Україні!

Фото Галини Андрущишин.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій