Вересень 22, 2011 
admin 
Відвідини Форуму видавців у Львові завжди приносять задоволення і приємні зустрічі. Форум вже давно став для львів’ян та гостей міста книжковою Меккою, де перетинаються шляхи різних культур, поглядів та біографій. Де можна зустріти однокурсників чи друзів в атмосфері Парнасу. Зрештою, Форум став майданчиком, на якому можна заявити не лише про літературні відкриття чи симпатії, а й – громадянську позицію. Цьогоріч випало почути дві протилежні думки про виховання дітей. Причому від молодих людей, які ще не є батьками. Вдалося з’ясувати перспективи колись анонсованого, та давно забутого видання багатотомника творів Кобзаря… і навіть потиснути руку людині-легенді, мудрість котрої багато важить для суспільства. Оглядини 18 –того Форуму розпочав згори, з останнього поверху, де й зустрів молоду берегівську письменницю з віденським акцентом.
27-річна Ірися Ликович (фото вгорі) молода письменниця, яка народилася в угорському селі на Закарпатті, за три кілометри від кордону. Каже, що є наполовину угоркою зі словацьким прізвищем, але зараз проживає у Відні, бо там навчається. Вона свого часу закінчила філологічний факультет Ужгородського університету. А тепер у Відні вивчає романістику та славістику і ще груповий… психоаналіз. До речі, угорці, зі слів Ірисі, кажуть, що вона розмовляє з українським акцентом, а українці, що з угорським. Дівчина зізнається, що колись комплексувала з цього приводу. Але я зауважив акцент… європейський.
- Дуже важко переношу кордони, – каже письменниця. – Але подобається у Відні. Тут можу реалізувати свої соціально-економічні права, чого не могла вдома. Наразі бачу себе в Європі. Маю німецького хлопця, з яким проживаю у громадянському шлюбі.
Як давно пишу? З дитинства. Спочатку це була поезія. Вже у 19-ть перейшла на прозу. Це з внутрішньої потреби, коли з’явилося бажання бути почутою. Можливо хотіла виписати власні комплекси. Чому проза?. Мабуть тому, що в прозі можна сказати більше. В мені стільки нагромадилося, що хочу це висловити і бути почутою.
- Що ви хочете сказати світові?
- Можливо я хочу показати себе, своє внутрішнє я. Або навіть більше – пишучи – позбавляюся власних комплексів. Тобто про речі, котрі не можу сказати безпосередньо людині у вічі через страх бути не сприйнятою, відкинутою. Я сублімую у творчість. Можливо подаю не в такому автобіографічному аспекті.
Приміром, ось цей роман “Твоя дитинка” про такого собі антимауглі. Дитину, яку виховали вівці. Сюжет взятий із життя. Це – реальний факт. Я досліджувала цю тему. Є сотні випадків виховання дітей тваринами. Багато легенд. У цьому романі я ніби відсутня, але це не так. Бо вихована у глухому береговському селі, де діти не мають ніяких прав… мабуть я є отою маленькою дитинкою, виховано поза межами суспільства. Тобто це така гра. Я зі своїми комплексами і оцей хлопчик, який не може бути нічим іншим як баранчиком, хоча й людина. Ви розумієте, про що я?
- Яка ваша перша книга?
- Перша книжка називалася “Перелітна”. Вона видана років шість тому. Це – збірник еротичної прози. Чому еротичної? Психоаналіз каже, що еротика – це сублімована агресія.
У 20-річному віці лібідо справді агресивне. Можливо через те, що бракує уваги, поваги з боку протилежної статі. “Перелітна” – одне з оповідань збірки, в якому дівчина уявляла себе перелітною птахою, що перелітає від одного чоловіка до іншого… в пошуку того таки визнання. Я й намагалася це висловити.
- Як сприйняли “Перелітну”?
- На Закарпатті книжка не була сприйнята, адже тамтешнє середовище консервативне. Водночас від багатьох письменників я отримала дуже хороші відгуки. Зрештою, перша книга не можу бути популярною серед широкого загалу.
Отож, я не зупинилася. На даний час в мене вийшло вже три книжки. Та ж “Перелітна”, “Твоя дитинка”, про яку ми говорили, і ось найновіша – “Татцельвурм”. В її основі тірольська легенда про нащадків динозаврів, які збереглися в цьому краї. Це – великі ящірки, яких боялися люди і вбивали їх. У романі ж Татцельвурм – маленький хлопчик, на якого теж полюють люди. Тобто ми живемо в агресивному світі, де підростаючий індивідуум не завжди зрозумілий іншим, навіть не сприйнятий, але він має право на своє життя, за яке мусить боротися. Хоча у малому віці це дуже непросто. Я це знаю по собі…
Активістка всеукраїнського руху “Батьки”, студентка Олена (фото вгорі) на відміну від Ірисі дивиться на світ консервативно. Вона не хоче, щоб дітям з дитинства дозволяли багато й наділяди неабиякими правами. Згаданий рух об’єднує людей, які виступають за скасування закону “Про ювенальну юстицію”, яким передбачена, за словами Олени, кримінальна відповідальність батьків за те, що вони наказуватимуть дітей, котрі, будучи малолітніми, ставитимуть свої права вище батьківських, зокрема в питаннях одностатевих стосунків тощо.
- Закон цей, – пояснює студентка, – дискримінує батьків і дає велику зброю в руки ще несформованих індивідуумів. Адже він визначає юнь як особистість із широкими правами. Усе ніби гуманно! Водночас, дозволяє сумніватися вже у ранньому віці щодо статевої приналежності. В прихованій формі пропагується гомосексуалізм. Мовляв, ти, дитинко, сама можеш визначати якої ти статі – дівчинка чи хлопчик. І це попри природний статус. Тобто закладається невпевненість з одного боку і право судитися з батьками. Чи це добре?! Адже знаємо, що діти бувають різними. Є такі, що навіть сміття не хочуть винести з хати, бо ліниві та розбалувані. Але згідно з цим законом, такі діточки можуть поскаржитися на батьків. Тобто дитина, зробивши заяву у органи ювенальної юстиції, не уявляє у повній мірі, які неприємності може створити батькам, котрі намагаються її виховувати, прищеплюючи життєві мудрості. Таких дітей можуть забирати від рідних у інтернати. А це взагалі проти розуму. В Україні є приклади, коли дітей з мало забезпечених сімей забирали від матерів лише через те, що в холодильнику було мало вітамінів чи взагалі вони були відсутні. Тобто справа доходить до абсурду. Тому наш рух батьків виступає проти цього закону.
- Вибачте, Олено, а ви маєте дітей? Взагалі, чому ви боретеся проти ювенальної юстиції?
- Я ще студентка. Дітей не маю. Але мені не все рівно, в якому суспільстві житиму і виховуватиму своїх дітей. Розумієте, я не одна така стурбована. Це питання в студентському колі досить жваво обговорювалося. Тобто загалом нам не зрозумілі такі кроки, бо вони принесуть не стільки користі дітям, як – проблем батькам і навіть цілому загалу. Закон кидає кістку розбрату, послаблює націю. Я й мої однодумці не можемо на це дивитися, склавши руки. Треба діяти!
Спускаючись нижче поверхом, помітив колись дуже авторитетне видавництво й пригадав, що маю до нього запитання, тому вирішив поговорити з його представниками. Мені поталанило, адже стенд представляв сам директор. Отож, познайомився із генеральним директором видавництва “Наукова Думка” Ігорем Алексеєнком (фото вгорі). Та й привід розпочати діалог знайшовся. Адже у кінці минулого року видавництво видало перший том “Словника української мови”, яких загалом має бути аж 20-ть томів.
- 20-томник видається за рішенням президії Національної академії наук України, – уточнює пан Ігор. – Наступні томи повинні з’явитися протягом десяти років. Тобто за цей рік ми видамо другий і можливо третій. Можу сказати, що у новий словник ввійдуть і теперішні іншомовні запозичення, якими збагатилася українська мова за останні два десятиліття. Це позиція авторів, котрі відстояли її у гарячій дискусії з опонентами, адже вона відбувалася між членами президії академії. Рішення далося непросто. Та перемогла позиція, що всі слова, котрі обертаються в мовному середовищі, не повинні опинитися за межами цього словника. Уявіть, стільки з’явилося термінів завдяки розвитку лише персональних комп’ютерів. Невже вони не наші. Тому було прийнято принципове рішення: включати. І я поділяю цю позицію. Скільки коштує том? Ось цей – перший том – коштує 170 грн. Але я б не акцентував на вартості.
- А на чому?
- Треба говорити відверто, що держава не допрацьовує. Адже ми маємо замовлення лише на тираж у тисячу примірників з бюджетних коштів. Що таке – ця тисяча?! Адже словник потрібен практично в кожну бібліотеку. А давайте порахуємо, скільки їх в Україні. Більше 20 тисяч! Ми розуміємо, що словник потрібен. Тому ще тисячу додруковуємо з власних коштів.
А пригадайте, яким накладом вийшов свого часу 11-томник словника української мови. Чи не 30 тисяч! А коли це було? Скільки минуло часу, як збагатилася мова за цей період.
От ми зараз закінчуємо роботу на шеститомником творів Тараса Шевченка. Повне академічне видання…
- До речі, на початку 90-их вийшло три тому з анонсованих дванадцяти творів Кобзаря. Я їх тоді придбав, але так і не дочекався жодного з наступних. Це ж ваше видавництво друкувало його?
- Так. Але тут ситуація дуже проста. Спочатку випустили три томи. Потім економічна криза. А коли повернулися до продовження – була вже незалежність! Отож, редколегія взялася за голову, що ми робимо? Ми ж видаємо його з купюрами. Коментарі до творів не відповідали часові тощо. Тому було прийнято рішення відмовитися від продовження цього видання і тоді ж вирішено почати роботу над новим з погляду сьогодення. На даний час вже вийшло сім томів. На черзі восьмий. А всіх буде, як і планувалося – 12-ть! Коли? Не можу говорити про найближчий час. Ви бачите, що робиться?
Торік ми під чесне слово видали останній 54-й додатковий том повного зібрання творів І.Франка. Замовником виступив Держкомтелерадіо. Керівництво змінилося. І в цьому році видрукуваний наклад цей комітет не хоче забирати. Таке ставлення втягує нас у дуже фінансову скруту. Як же ж нам вибиратися з неї?!
Хай і не повна відповідь пана Ігоря наштовхнула мене на роздуми: куди ми рухаємося? Власне вже на першому поверсі, в кутку, був помічений мною чоловік, який міг дати відповідь на заморочливе питання. Громадський діяч з великої літери, Герой України Левко Лук’яненко (фото вгорі) саме ставив автографи на своїх книжках. Потік симпатиків то більшав, то меншав. Люди підходили просто потиснути руку національному герою. Власне, вилучивши нагоду, так прямо і спитав Левка Григоровича, куди ж ми рухаємося?
- Ми рухаємося до загострення відносин між владою і народом. Це загострення доведе до конфлікту, який розрядиться чи то революцією, чи то поступками… якимось компромісом, після якого суспільство вийде на новий рівень відносин. Така моя думка. Відтак прибічник загострення конфлікту.
- Невже влада не розуміє, не відчуває цього напруження?
- Влада не дуже розумна, але сильна. Сила їх ґрунтується на підкупі й залякувані. Вони це роблять, бо багато разів це вдавалося. Купити суд можна, та чи можна купити 40 мільйонів? Теперішня влада не хоче маневрувати, не бажає поділитися капіталами, платити податки тощо. Такі дії викликали й викликатимуть спротив суспільства. Відтак – суспільство активніше захищатиме свої права. Це – процес неминучій.
- Левко Григорович, бачу ви представляєте свої відомі та нові книги. Поговорімо ж про творчість. “З часів неволі” ваша теж автобіографічна книга. Про що вона?
- Так. Це вже четверта книга (три перші вийшли раніше). У цьому чотиритомнику спогади про перші 15 років ув’язнення. Про другі десять років тюрми і п’ять заслання, якщо Бог дасть здоров’я, то напишу згодом. А от в цій книжечці “Сповідь у камері смертника” короткі спогади про увесь термін. Але, можна сказати, телеграфним стилем. Тобто – стисло.
- Вам хтось допомагає?
- Я пишу сам. Ще дідівським способом від руки, бо через зір не користуюся комп’ютером.
До речі, крім спогадів, працюю над історико-філософською книгою про долю України. Вона називається “Де ти, доле України?”. Це невелика буде книжка. Десь на сторінок 300-та. Вона вже майже готова. Залишилося зробити гарні ілюстрації до неї. Причому на цих світлинах будуть не особи, а історичні місця, які засвідчуватимуть наскільки давня України, а ми є її корінним населенням. Приміром, буде Овруцький кряж, який тягнеться на 120 кілометрів у довжину і 12-ть у ширину. В цій місцині збереглася єдина у Європі дольодовикова рослинність. Унікальне місце! Другою ілюстрацією показуватиму Мізинську стоянку. Це біля села Мізин на Чернігівщині. Їй 15-20 тисяч років. На цій території зібрано 15 тисяч експонатів. І на решті фото Кам’яної могили, що біля Мелітополя на Запоріжжі. Їй 7 тисяч років, приблизно. Там збереглися письмена до шумерського періоду. Це – найдавніші письмена. Отже, це – пам’ятка писемності людства взагалі. Потім буде трипільська культура і так далі.
- Чому взялися за цю працю?
- В мене є бажання одне: прищепити малоросам любов до України й зробити їх українцями. Прищепити хохлам любов і шану до могил своїх предків. Це єдина мета, яку реалізовую і не лише в цьому творі.
- Ви вперше на форумі у Львові?
- На форумі я вперше. І бачу, що Львів стає такою, знаєте, книжковою столицею. Це дійство перевершує те, що було в Києві, під час аналогічного форуму, який пройшов місяць тому майже непомітно. А в місто Лева приїхали видавці з 25-ти держав. Львів стає великим книжковим центром міжнародного рівня. І це дуже добре.
Не можна не погодитися з Левком Лук’яненком. Львів книжковий – місто перспективи!
Олександр АНДРУЩИШИН.
Фото автора.
Категорії: 
Теги: 
