Вкусила самиця не сильно, однак запекло. Важко передати мій стан. Тут і нерозуміння, за що, і злість, а якби тебе так. А ще подумалося, а раптом – скажена! Амбулаторія була недалеко. Тому вирішив проконсультуватися із сімейним лікарем. Не підозрюючи, що тієї миті на мою голову впаде купа проблем, бо те, що почалося потім – і сміх і сльози.

Сімейна лікарка покликала медсестру, щоб та заклеїла рану пластирем і спробувала заспокоїти. Однак відразу зайняла протокольну позицію: треба вакцинуватися. До хірурга! Підготувала скерування й відправила з Авіаційної в поліклініку. Вагаючись, чи треба, все ж заїхав “маршруткою” вже через півгодини. Рана пекла. В реєстратурі записався на прийом. На щастя, черги не було, тому майже одразу потрапив до хірургині. Жінка одразу, як то кажуть, з порогу, відправила до травматолога, бо вони вже певний час цим не займаються. Чую це і мене охоплює жаль: чому ж я тут?

Спустившись на перший поверх, спочатку повертаюся у реєстратуру, щоб спитати, чи вони мене не перепишуть до травматолога? Там почув, що скерування виписують лише сімейні й мені нічим не поможуть. Як на зло, сімейна лікарка вже пішла додому. Вона на роботі лише пів дня. Її турбувати не захотів, що це дасть?

Але я вже нервую, намагаючись триматися. Йду під п’ятий кабінет. Там люди. Прошу без пояснень. Травматолог, почувши, що сталося, оглядає. Розповідає, що від літа це вже з десятий випадок укусу в ногу, а загалом може й двадцять набереться.

“У вас, на Авіаційній, не так давно пес вчительку покусав. Це не жарти,”- застерігає.

Радить вакцинуватися. Ну, якщо треба, подумав, то треба. Але… Вакцинують не тут. Треба їхати у Винники. В мене шок. Дивлюся на годинник – по третій. Які Винники?! Може купити? Дорого й не кругом в аптеках є така вакцина. Оттакої! Тим часом лікар швидко записує мої дані й пояснює, що повинен зв’язатися з санстанцієї (такий порядок!)., а мені ж радить повернутися в кабінет хірурга, де мені повинні обробити рану. Та невже?! Знову вгору. Правда, там вдалося усе ж стримано поспілкуватися з персоналом під час обробки рани.

Повертаюся до травматолога. Знову черга. Мені вже дзвонять із санстанції й цікавляться, які будуть мої дії. Я не знаю. Радять вакцинуватися. Я морально виснажений й припускаю, що так і зроблю. Травматолог розповідає, що вакцинація проходить за певним протоколом, тобто кожна доза за певний час. І п’ять уколів я повинен прийняти протягом 28 днів у тих же Винниках. Я в розпачі. Беру скерування, листок з назвою антибіотику, який маю вже приймати, чую, що також повинен зробити й щеплення від правцю… про це повинна подбати сімейна лікарка.

В аптеці купую антибіотики за 377 грн. Повертаюся додому і увесь час згадую собаку і ще когось… З’являється запитання: чому на вулиці живуть нічиї собаки, чому їх підгодовують, але додому не беруть? Чому від них страждають люди, а хтось безкарно провокує потенційне поширення сказу!

В Городку на автостанції приблудних псів підгодовують просто на пероні, де ходять діти.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

СЛАВА УКРАЇНІ!

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

Напередодні Дня журналіста редакція “ТЕРЕНИ+” зв’язалася з нашим земляком, городківчанином Романом Пагуличем (на фото), який ще з 2016 року робить репортажі з передової. Як з’ясувалося, свою журналістську кар’єру Роман починав у львівському глянцевому журналі та й в журналістиці опинився, можна сказати, випадково.

- Як це сталося?

- Справді у журналістиці я випадково, бо початково у мене був намір вибрати професію, пов’язану з іноземною мовою, адже поглиблено вивчав ту ж англійську з другого класу. Зрозуміло, стовідсоткової впевненості, що поступлю на факультет іноземних мов Львівського національного університету ім. І.Франка, не було. Тож подумав про запасний варіант. У мене був зайвий пакет документів, тому вирішив надіслати його і для вступу на факультет журналістики Франкового вузу. Можна сказати, вирішив перестрахуватися… У підсумку я поступив одразу на два факультети. Щоправда, на факультет іноземних мов на платну форму навчання, а на факультет журналістики на державну. Тоді довелося обирати один з двох, але й досі не шкодую, що обрав журналістику.

- Ти від початку бачив себе тележурналістом?

- Не одразу. Були і спроби писати у друкованих ЗМІ і практика на телебаченні, зокрема на “24 каналі”. Попробував. Було цікаво й виходило. Але після закінчення університету не одразу усе складалося. Якийсь час витратив на пошуки. Відтак довелося попрацювати у глянцевому журналі, на радіо, з якого пішов, бо керівництво не влаштувала моя дикція. І врешті осів практично на цілий рік в офісі одного з медіа, роблячи огляди зарубіжних видань тощо. Але це не робота в кадрі, про яку не переставав думати.

- То як опинився на телебаченні, а потім ще й у Києві?

- Загалом завдяки небайдужим людям. Спочатку опинився у львівському корпункті “24 каналу”, а потім мене запросили до столиці. Це був липень 2015. Все тоді склалося вдало. Доля була прихильна до мене й на початках, знов-таки, завдяки людям, доброзичливість яких допомогла акліматизуватися у Києві. Це теж був випадок.

Загалом столиця – це масштаб і швидкість. Коли приїжджаю до Львова, таке відчуття, що ніхто нікуди не спішить. У Києві не так. До його ритму якийсь час довелося звикати, як і

до інтенсивності праці.

Це була добра школа. Пригадую, мене відправляли самого зі словами: “Розберешся!” Я розібрався. Звісно хвилювався і не один раз. Прямі включення без особливої підготовки бентежили, але й гартували. До всього звикаєш. Робиш і бачиш, що виходить. Це втішає. І загалом поступово приходить розуміння, що і як. А з часом звикаєш і втягуєшся.

- А як опинився на “Радіо “Свобода”?

- В липні 2018 року керівництво цієї міжнародної компанії запропонувало спробувати себе у проекті “Донбас.Реалії”. Мені було цікаво, адже це вже аналітика. Щотижневий формат. Входження було неважке, бо багатьох колег звідти вже знав. Пішло легко.

- Твої репортажі з зони АТО з’явилися чи не з початків. Не страшно було?

- Першу поїздку не пригадаю. Десь у 2016-у почав. Ще з “24 каналу”. Було по-різному. Викликало хвилювання те, що нікого не знаєш. Турбувало, як краще виконати завдання. Та допомога прес-офіцерів, колег не залишали місця переживанням. А страху особливого не було, адже колеги їздили не раз і вдало, без проблем. Щоправда, цей досвід особливий. Війна ж…

- Твоє враження від Донбасу?

- Я ніколи не був там раніше. Але мене одразу вразила якась всеосяжна сірість. Не знаю, як було до війни. Але тепер там жахливо. Зрозуміло, не скрізь. Але ця сірість подекуди випинається і без війни, адже бачив населені пункти, яких та не торкалася, але після споглядання осель, побуту стискається серце. Якщо бути відвертим, то найперше, що кидається в очі – безгосподарність. Не те, що бідність. Тамтешні села відрізняються від людських осідлостей, розташованих західніше, в яких кожен старається доглядати й чепурити житло, двір. На Донбасі цього не видно. Може це наслідки бездумної індустріалізація? Але це ж не виправдання розрусі та занепаду. Словом, моє враження – там дуже сіро.

- Були якість нештатні ситуації?

- Нічого особливого. Правда, весною 2018 року неподалік Новолуганського Донецької області, коли наша знімальна група разом з військовими поверталася у їхнє розташування, нашу колону з декількох машин обстріляли з ПТРК. У сам момент обстрілу ми навіть не встигли злякатися, але згодом, коли повернулися на те місце й побачили наслідки вибуху ракети, то зрозуміли наскільки нам пощастило.

Чи вважаю себе щасливчиком? Так. У цьому конкретному випадку. Чи розумію ризик? Звісно! Та на фоні теперішніх обстрілів мирних кварталі… Про цей випадок навіть недоречно згадувати. На даний час небезпека навколо і для усіх.

- Як стисло охарактеризуєш війну і що думаєш про наших вояків?

- Описати поняття війна? Спустошення і смерть! А люди?.. Люди різні в армія, адже вона зріз суспільства. Є військові, є добровольці, є мобілізовані. Коли говориш з ними, то відчувається втома від очікування, яку компенсує сподівання на перемогу. Військо – це вертикаль, і наказ треба виконувати. Але усі хочуть вижити. Тому багатьом важко приховати суміш втоми, надії та бажання якнайскоріше потрапити додому. Але вони розуміють, що такий день рано чи пізно настане. Може навіть завтра, а сьогодні беруться за зброю, щоб це пришвидшити. Ось такі наші захисники.

- Що допомагає у нелегкій професії?

- Головне, що я не розчарувався у своєму фаху. Так сталося, що його ази довелося опановувати у воєнне лихоліття. Я б сказав: війна перетворила нашу професію у ведучу річ. І сьогодні, щоб ти не робив, усе стосується війни. Що допомагає у цій круговерті? Розуміння наскільки твоя робота важлива в цій ситуації. Тож намагаюся бути об’єктивним, без “закидання шапками”, адже не можна говорити, що є прості шляхи. Пробую займатися воєнною аналітикою, відслідковую процеси й шукаю відповіді: чому немає простих рішень?

- Журналісти на війні: що думаєш?

- Нам часто доводиться перетинати лінію між мирним життям і фронтом лише з мікрофоном та камерою. Кожен з нас розуміє, що може чекати за тією лінією. Проте ми потрапляємо туди, занурюємося чи на годину, чи на добу, чи довше, але знаємо, що через певний час повернемося звідти. Нас не висмикнули з цивільного життя надовго, але проведений там час залишається з нами назавжди. Водночас для військових, про яких розповідаємо, ми представники мирної локації, яку вони зараз відстоюють.

Розмовляв Олександр АНДРУЩИШИН.

Фото з архіву Р. Пагулича.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

О цій порі тут зібралися бусики з товаром під розвантаження, маршрутки, легковики й пасажири. Пригадав, що така ситуація виникла приблизно рік тому, коли на місці, де відбувається посадка пасажирів на згадану ”маршрутку” на автостанції, облаштували платні стоянки. Донедавна легковики ставили в один ряд у висадково-посадкових кишенях №№ 9,10, облаштованих спеціально для пасажирського транспорту, однак сьогодні довелося спостерігати ситуацію, коли авта почали “шикувати” у два ряди. За таких умов певний час місця для безпечної посадки ані для пасажирів, ані для згаданої маршрутки не залишалося.

Звернувши увагу на таку аварійну ситуацію, автор цих рядків зробив декілька фото своїм кнопковим телефоном (фото внизу) в намірі візуально показати на своєму сайті, що все це нагромадження транспорту і пасажирів може мати непередбачувані наслідки. Зробивши справу, сів у маршрутку й поїхав у справах. Однак…

На Довжанці маршрутку обігнала поліцейська машина й, перекривши дорогу, примусила зупинитися. Народ у салоні з цікавістю загомонів. У цей час одна пасажирка зі знанням справи повідомила, що ці поліцейські роздають світло відбивачі на одяг. Для переконливості показала на своєму рукаві. Цікавий хід! Тож пасажири майже розслабилися. Проте я не встиг. Що було далі — навіть згадувати не хочеться…

Річ у тім, що поліція прийшла саме по мене. Запропонували вийти з маршрутки. Як законослухняний громадянин підкорився на вимогу, попросивши водія зачекати, адже був переконаний, що це непорозуміння. Тим часом працівники поліції почали перевіряти документи. На запитання, за що така увага, пояснили просто: ви знімали на автостанції. А у воєнний час це… Пильні ж городківчани сфотографували мене і вказали, де шукати. Патрульний дістав свій смартфон й відкрив фото, де я фотографую щось, і спитав: “Ви?” Отакої!

Патрульним пояснив, що я журналіст й робив свою роботу, зокрема описав побоювання щодо аварійної ситуації. Хотів повернутися у маршрутку, але мені запропонували дочекатися слідчого. Якесь дивне відчуття з’явилося. Наче усе на замовлення. Та я не поспішав з висновками. Слідчого чекали недовго. Прибулий офіцер представився начальником карної поліції на ім’я… Назарій Яремчук. Він знову перевірив наявні в мене документи, сфотографував їх і мене заодно (не день, а суцільна фотосесія!). Я погодився, що пильність громадян не є зайвою, однак й журналісти повинні робити свою справу. До речі, в загальних інтересах пасажирів. У підсумку інцидент був вичерпаний. Щоправда, неприємний осад залишився. Тож можу порадити городківчанам: не фотографуйте городоцьку автостанцію… якщо ви не журналісти.

Олександр АНДРУЩИШИН.

Рекомендуємо

• КОЖНІ… 5 ХВИЛИН
• НЕ ЗАЛИШАТЬ… ЯМКИ НА ЯМЦІ
• ЗАСЕКРЕЧЕНА ЛІКВІДАЦІЯ… ОЩАДКАСИ
• ЯЛИНКА ПОХИЛИЛАСЯ
• В ГОРОДКУ НОВА ВЛАДА

Чутки про зачинення цього відділення на вулиці Авіаційній міста Городка (цей масив знаходиться за межами міста) з’явилися раптово десь пів місяця тому. Мешканці цього понад чотиритисячного, а з внутрішньо переселеними особами ще більшого ексклаву, були заскочені такою новиною й почали припускати, яка ж причина ліквідації потрібної їм установи. Почали дзвонити на гарячу лінію “Ощадбанку”. Дехто з додзвонювачів стверджував, що там казали, що в столиці ніякого рішення не приймали про ліквідацію згаданої установи. Мовляв, це ініціатива на місцях. Відтак у людей з’явилася версія, що влада продала це приміщення. Автор цих рядків особисто дзвонив на згадану “гарячу лінію” з проханням не зачиняти відділення й, під час діалогу оператор Роман, прийнявши звернення (на більше він не має повноважень), пообіцяв, що обов’язково вкаже, що я хочу почути відповідь на свій дзвінок, але станеться це не раніше, ніж через місяць, згідно з чинним законодавством. Роман про ніяку місцеву ініціативу не згадував. Він же просто приймає звернення з мобільного телефону. Тобто проблема почала обростати чутками та здогадами.

Щоб з’ясувати справжню причину ліквідації цього відділення та позицію влади Городка, редакція “ТЕРЕНИ+” одразу звернулася за коментарями. В першу чергу до першого заступника міського голови м. Городка Любомира Комнатного.

- Насамперед, – пояснив посадовець, – хочу наголосити, що міська рада не впливає на рішення комерційного чи державного банку. Водночас повідомляю, що від керуючого міським відділенням Ощадбанку до нас надійшла пропозиція встановити на Авіаційній банкомат з терміналом. Якщо у мешканців є інші пропозиції, то, будь ласка… пишіть звернення, збирайте підписи, а ми розглянемо.

Отже, позиція місцевої влади зрозуміла. А ось позиція керуючого установами “Ощадбанку” на території колишнього Городоцького району Богдана Денеги, м’яко кажучи, здивувала. В першу чергу – засекреченістю. Пан Богдан одразу поспішив із заявою, що жодних коментарів з приводу ліквідації відділень на Авіаційній та у Великому Любіні не даватиме через банківську таємницю. Та в короткій розмові таки вдалося дещо дізнатися.

- Ліквідація відділення на Авіаційній – не моя ініціатива, – пояснив він. – Є наказ правління “Ощадбанку”, який я до кінця року маю виконати. На Авіаційній, до речі, відділення припинить свою діяльність вже до кінця цього тижня.

- Можете показати цей наказ?

- Ні!

- Чому?

- Це – таємниця.

- Знаєте, така стаємниченість не зрозуміла. Природно, викликає запитання й наштовхує на недобрі припущення. Не зрозуміло також й те, що “Ощадбанк”, який у недалекому минулому в намаганні наростити клієнтуру йшов ближче до людей, тобто ще недавно розширював свою присутність на території громад, що входили в колишній район, тепер різко змінив тактику (причому в засекреченому режимі) та відмовляється від своїх активів і відповідно від клієнтів.

- Колись було так, але зараз… Не я приймаю рішення. Закриття відділень у таких населених пунктах як Великий Любінь, Суховоля, Мшана, Авіаційна Городка – реальність сьогодення. Щоб краще мене зрозуміли, поясню таке: існує чотири категорії відділень. Перша – найвища. На Авіаційній відділення віднесено до останньої, четвертої категорії. Так ось! У Львові закривають два відділення, котрі віднесені до другої категорії. Розумієте?! Що ж казати про четверту. Тобто на території колишнього Городоцького району залишиться два відділення: в Городку й Комарному… А ні! Ще на митниці на Довжанці.

- Поясніть, приміщення, в якому знаходиться відділення на Авіаційній, на вашому балансі?

- Так.

- Що з ним буде?

- Не моя компетенція.

- Ви напевно чули, що люди в цьому масиві не згодні з ліквідацією. Дзвонили на “гарячу лінію”, збирали й продовжують збирати підписи. Чому їх ніхто не чує?

- Не я приймаю рішення.

- Кажуть, ви збираєтеся залишити там банкомат, а хто пояснюватиме людям, коли з ним виникнуть проблеми? Донедавна це робила працівниця відділення. Усі були задоволені.

- Банкомат і термінал ми збираємося встановити в магазині… Здається, “Продуктова комора”. Будемо просити когось з продавців цього магазину допомагати. Це все, що я можу сказати.

Ось такі новації чекають мешканців Авіаційної та сусідніх сіл, які віддавна користуються цією інфраструктурою. Тим часом у вівторок, 9 листопада, в Городоцькій міській раді було зареєстровано звернення з проханням і вимогою не зачиняти установу, яке підписали 182 мешканці, а вже в середу, 10 листопада, ощадкаса на Авіаційній зачинилася. Людей це дуже обурило! Проте збір підписів не припинився. Місцевий люд налаштований шукати захисту у керівництва держави. До слова, є думка, що перед приватизацією “Ощадбанк” позбувається своїх активів. Куди підуть кошти з їх продажу — не відомо. Але зрозуміло одне — про людей ніхто не думає, а вони дуже не задоволені й обурюються, чому не було громадського слухання з цього приводу?!

У підсумку буде знову винна влада, адже в розумінні пересічного громадянина: влада відповідає за все!

Ми усі переживаємо нелегкі часи, готові терпіти непереборні труднощі, але не створені на рівному місці – засекречені – не відомо у чиїх інтересах.

Рекомендуємо

• ПІД НАПРУГОЮ
• ХОДІННЯ МІЖ МАШИНАМИ АБО НАША ПОЛІЦІЯ НАС БЕРЕЖЕ
• ЯЛИНКА ПОХИЛИЛАСЯ
• В ГОРОДКУ НОВА ВЛАДА
• ПОПЕРЕДНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ

У цей час заборонено перебувати на вулиці без спеціальних перепусток та документів, які посвідчують особу.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

18 жовтня минає рік як відійшов у засвіти перший голова районного осередку Народного руху України, громадський діяч, депутат Городоцької районної ради багатьох скликань Орест Васильович Андрущишин. Полишив у тузі сім’ю, соратників, близьких та знайомих. Та пам’ять про чоловіка, про товариша, про патріота і його невгамовну й працелюбну особу не полишає скрушні серця, які сьогодні й діляться своїми спогадами про видатну особистість Городоччини.

Дружина Галина

Орест любив повторювати: “Минає все і навіть те, що ми любимо понад усе…” Прийшов час і, його слова стали дійсністю для мене. Гіркою реальністю, з якою тепер змушена жити.

Я завжди дякую Господу Богу за те, що подарував мені такого чудового чоловіка. Закохалася у нього з першого погляду і на усе життя. Так, що навіть різниця у віці не помічалася, і ту ніжність і любов, яку він мені дарував, не забуду довіку. “Так ніхто не кохав, лиш на тисячу літ приходить подібне кохання”. Ці слова поета наче саме про мою любов до нього. Не кохати його не можна було, адже добрішої людини не знала. Він ніколи не піднімав голосу, а тим паче руку. Не любив сваритися, а лише зрідка, як сам казав, тільки “паркотів”. Його слова, що жінку не можна бити навіть квітами, дали зрозуміти мені, як він любив своїх батьків.

Мав золоті руки й був добрим господарем. Усе знав і вмів робити. Назавжди запам’ятався як надзвичайно працьовита і охайна людина. У його хаосі речей був свій порядок. Кожна річ мала мати своє місце. А ще він був дуже гостинний і, кожен день я мала бути готова до зустрічі гостей, які любили зайти, щоб посмакувати його домашнє вино, яке він робив сам і, це йому добре вдавалося. Виноробство – одна з трьох його стихій! Решта дві – книги та мистецтво.

Він був не такий як усі та – дуже особливий. Я його з першого дня вважала і продовжую досі сприймати таємничою особою. Він за життя був для мене великою загадкою, яку я так і не розгадала. А бралася! У такі хвилини він іноді ставав химерним та казав, що не з нашої планети… Він був складний у своїй простоті і простий у своїй складності. Так і залишив мене в ореолі своєї таємничості.

Усі його любили за те, що він умів тримати таємниці. Він був великим дипломатом та інтелектуальною людиною. Завжди залишався вимогливим до всіх і найперше до себе. Запам’ятався – строгим, але справедливим.

Він був надзвичайно дбайливим батьком. Він любив життя – всіх любив – а особливо дітей. Завше їх чимось пригощав, чи запрошував у свій сад поласувати малиною. А коли з’явилася онука Єва, то всю душу віддавав їй. Коло неї він і сам ставав дитиною. В такі хвилини у його очах з’являлася трепетна любов і ласка. Він був прекрасним дідусем!

Загалом людяністю відзначався завжди. Будучи при владі, він допомагав усім як міг. Завжди просив для когось, але тільки не собі. Він жив скромно і завше казав: “Хто тішиться найменшим, той осягне найбільше”. Він міг спілкуватися з будь-ким як з елітою, так і навіть з останнім пияком. Міг розмовляти на будь-які теми. Він ніколи не був зверхній і не принижував жодного співрозмовника.

Великий спадок Орест залишив своїм нащадкам: свою бібліотеку (понад 3 тис. книжок), яку плекав ще з юних літ. Він міг не купити собі хліба, а як тільки мав якісь гроші, біг купувати книги. Це для нього був духовний хліб. Коли я вперше зайшла в його бібліотеку, одразу зрозуміла, що він особлива людина. В спілкуванні з ним відчувалася його начитаність і духовність. Поруч з ним мені було завжди затишно і приємно, адже він умів дотепно жартувати чи щось цікаве розповідати. Слухаючи його й спостерігаючи за поглядом у такі хвилини, мені здавалося, що у його очах відкривається увесь Всесвіт і поглинає мене. Я годинами могла його слухати і так добре було мені з ним у ту мить. Хотілося, щоб все так залишалося вічно.

Він був добрим християнином, судячи по його ділах. Кривди нікому не робив, хоч не часто ходив до церкви. Він був великий філософ і мудрець, тому часто давав мудрі поради людям. Надзвичайно чутлива і вразлива його душа приваблювала до себе всіх, особливо мене. Дуже шкода, що він так скоро відійшов у інші світи. Так бракує його плеча. Це велика втрата не тільки для його родини, але й для всіх, хто його пізнав за життя. Це велика утрата і для всієї Городоччини. Він до останнього був щирим патріотом своєї України і похований на Вкраїні милій.

Усі ми молимося за його смиренну душу і просимо в Господа прийняти і благословити його у Царстві Небесному. Амінь.

на фото: Орест і Галина

Товариш дитинства Роман Горошко

У шкільному віці, ще до початку навчання, вставали з ранку (Орест – ініціатор, Володя Гвардєєв, Богдан Колодій і я) й у кожного з нас по черзі копали грядки, для того, щоб мами швидше садили городину.

А ще пізніше Орест у себе вдома організував дворову спортивну секцію. Поставили перекладину й у мене в дворі. Ми піднімали гирі, штангу, підтягувалися на перекладені та боксували. До речі, на День фізкультурника у Старому парку організували та провели показові виступи з гирями, а на зробленому рингу – з боксу. Про нас у районної газети “Серп і молот” не раз писали. Пригадую, й Орест написав статтю із заголовком “Хлопці з вулиці Підгай”. Він був великий книголюб, дуже багато читав і нас залучав до спільного читання художньої літератури.

Потім була його служка в армії, у військах зв’язку. Він був старший від мене. Я його провідував у частині, яка базувалася в лісі на Сихові у Львові. Він з цієї частини був скерований у Чехословаччину і забезпечував там зв’язок командування на радіостанції Р – 105.

Вже в дорослому віці став політиком. У 1989 році на початку національного здвигу організовував та заснував районну організацію Народного руху України, був обраний першим головою і переобирався декілька термінів, а останні кілька років життя удостоївся посади почесного голови районної організації НРУ Городоцького району. За свою каденцію займав активну позицію й брав участь у районних та обласних конференціях Руху, на котрих ділився своїми поглядами щодо партійного життя тощо.

Орест з повагою і шаною ставився до своїх похресників і допомагав дітям своїх друзів у оволодінні комп’ютера. Він хороший наставник. Його вихованці досягли неабияких висот як в політиці, так і в науці та службі. Яскраві приклади: Олександр Потапенко – депутат парламенту Угорщини, Ярина Турчин – доктор наук, професор, ректор інституту політології Державного університету “Львівська політехніка”, Василь Горошко – доктор філософії в галузі медицини, полковник медслужби, начальник відділення реанімації та анестезії Центрального госпіталю Міністерства оборони України, Михайло Гвардєєв – начальник протипожежної служби поліції Львівської області та інші.

Усі вони вдячні йому й пам’ятають свого напутника, як і ми.

на фото: Роман Горошко і Орест Андрущишин

Товариш дитинства Володимир Гвардєєв.

Я з Орестом провів усе дитинство разом. Якщо не зраджує пам’ять – з п’яти років. То були важкі часи. Достатку не було. Ми росли у незаможних сім’ях, тому намагалися давати собі раду з малих літ. Виручало рибальство. Пригадую, якось зауважили, що біля труби, якою молокозавод скидав у Верещицю відходи, збирається чимало плітки. Причому клювало найкраще тільки в одному місці. Туди ми й поспішали рано-раненько. Правда, Орест завжди приходив на годину швидше, і на моє бідкання казав: “Хочеш рибку – вставай раніше!”. Він був трудяга.

Нужда примушувала виживати. Відтак рано почали потроху заробляти. Вже в років шість ходили до його батька на роботу (він працював завскладом тари при райспоживспілці). Починали з сортування тари. За це мали декілька карбованців. Коли підросли, нам вже дозволяли виливати воду з ємностей, які зберігалися надворі. А ще пізніше мали дозвіл на вантаження склотари на вантажівку, яка везла її на залізничний вокзал. Це була нелегка праця. Ми скоро змучувалися. Звернувши на це увагу, Орест порадив качати м’язи. Тому почали відкладати кошти на спортивне знаряддя. Так з’явилися гирі, штанга та боксерські рукавиці. А вже невдовзі навколо нас об’єдналася сусідська молодь в спортивний гурток. Орест мав талант організатора з дитинства.

Депутат Львівської облради від Городоччини першого демократичного скликання (1990 р.) Ярослав Коржинський.

Світлої пам’яті побратим Орест Андрущишин навічно увійде в історію Городоччини, як один з яскравих лідерів періоду відродження України. Будучи людиною високого громадського обов’язку і жертовної праці, у 1989 році був обраний провідником Городоцької районної організації Народного руху України. Його величезна заслуга на цій посаді в тому, що за короткий час він створив потужну мережу первинних рухівських осередків у кожному населеному пункті району і на кожному державному підприємстві міста, які активно діяли понад 20 років.

Пам’ять про Ореста Андрущишина буде вічно жити в серцях його побратимів і всіх городківчан.

на фото зліва направо: Орест Андрущишин, Дарія Личковська (племінниця о. Епіфанія Роздольського) і Ярослав Коржинський

Голова Городоцької районної організації НРУ Вікторія Каралюс.

Орест Васильович запам’ятався як активна й енергійна людина, котра вміла врегулювати складні ситуації. Він був по життю толерантний, комунікабельний і безконфліктний, але принциповий у ключових питаннях. Відтак мав авторитет і користувався повагою соратників, котрі довірили йому посаду почесного голови районного Руху. А чи не найбільшим його даром було вміння спілкуватися з різними людьми. Він завжди був молодий душею, новатор, загалом – непереборний оптиміст. Його ніколи не треба було переконувати. Всякчас у перших рядах. Так, під час акції “Рух у Європу” він зі всією своєю сім’єю включився у підготовку й проведення заходу. Не відмовився, попри солідний вік, від поїздки у Київ на палаючий Майдан у буремний 2014! І тут з ним поряд була його дружина Галина. Він залишався вірним своїм переконанням як на початках, так і до кінця. Він назавжди залишиться у нашій пам’яті!

Міський голова Городка (2006-2010 рр.) Іван Саган.

Пан Орест завжди асоціювався у мене з поколінням тих, хто відновлював незалежність України. Завжди відданий своїй справі, цікавий співрозмовник, затятий книголюб. Він залишив помітний слід в історії відродження Городоччини.

Зібрав спогади Олександр АНДРУЩИШИН.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

Про це повідомили у Львівській ОВА. Відповідний указ підписав голова ЛОВА Максим Козицький.

Відтак, згідно із наказо, на Львівщині заборонений продаж алкогольних напоїв (зокрема — пива) щодня з 21.00 до 10.00.

Діятиме заборона до завершення воєнного стану.

Голови місцевих громад, за потреби, можуть посилювати обмеження щодо продажу алкогольних напоїв, а також пива.

З Інтернету.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

Відповідний указ 16 березня поточного року підписав президент України.

“Сьогодні я підписав важливий указ. Про загальнонаціональну хвилину мовчання для вшанування пам’яті усіх. Усіх українців, які загинули у нашій Вітчизняній війні. Усіх, кого ми втратили через вторгнення Росії. Через терор, розв’язаний окупантами.

Щоранку о 9-й годині на всій території нашої держави будемо згадувати українців, які віддали своє життя. Всіх, хто воював, всіх військових, цивільних та дітей. Усіх, хто міг би ще жити, якби Росія не почала цю війну. Вічна пам’ять кожному, хто загинув за Україну”, – сказав глава держави.

24 лютого о 4:00 ранку Росія напала на Україну. Російські війська атакували державний кордон України з півночі, зі сходу та Криму. Бої та атаки тривають майже на всьому периметрі державного кордону та в багатьох містах.

Верховна Рада запровадила на території України воєнний стан.

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій

У Львові та області є перебої з роботою стаціонарних телефонів. Тимчасово не працюють лінії «101», «103» та «112». Повідомляє пресслужба Львівської ОВА.

Поки фахівці відновлюють їхню роботу, для виклику «швидкої», замість 103, користуйтесь цими номерами телефонів: +380679058744; +380679058561

Викликати ДСНС (замість 101) можна за номерами: +380969632583; +380639815841 та +380639812547; +380995218203.

Резервні номери виклику поліції у Львові (замість 102): 0963225167; 0680205581; 0680971708; 0989579718; 0683109186; 098182890

Замість лінії 112 можна набирати також багатоканальний номер: +380322596031

Рекомендуємо

• Немає схожих публікацій